Все далі й далі від нас радянсько-афганська війна. Та пам′ять не старіє. Бо біль втрат не вщухає навіть під натиском часу. Тому й не забути матерям синів, дружинам – чоловіків, яких уже ніколи не дочекатись, які назавжди залишились молодими. Вони були воїнами-інтернаціоналісти. Бо виконували так званий «інтернаціональний обов′язок».
«Контингент радянських військ в Афганістані» - таку назву на той час мала присутність «наших» військових на території сусідньої держави. Тепер це безглузде втручання нинішні політики називають помилкою, а людей, яким випало брати участь у тій війні – заручниками ситуації. Та як би там не було, а й через майже три десятиліття ми вшановуємо пам′ять про тих, хто віддав свої життя за чужі інтереси, і схиляємося з пошаною перед тими, кому вдалося вижити у тому пеклі.
20 лютого згадували про цю трагічну сторінку в історії України і в нашому центрі. Вихователь Неля Семенець організувала й провела виховний захід «Одвічний біль – Афганістан». Їй допомагали Андрій Бережний, Сніжана Троценко, Влад Калінін-Карпухін, Валентин Попруга, Настя Бургаз, Ілона Лях, Максим Ушаков, Володя Тімохін, Антон Балок. Діти читали вірші, ділилися з присутніми фактами про «афганську війну», переглядали відеоматеріал.
На вечір-реквієм запросили також живих свідків і безпосередніх учасників військових дій на території Афганістану. Це вчитель фізкультури Володимир Фесик та робітник з ремонту Олександр Ананенко. Колишні воїни-афганці не багатослівні. Кажуть той, хто пережив війну, про неї вголос не говорить. Говорити, – отже, згадувати, а згадувати – ніби переживати знову. Хлопчаки, як майбутні воїнам-захисники, запитували у колишніх бійців про страх. Чи страшно було стріляти, чи не боялися стрибати з парашута?
- Як могло бути не страшно, коли тобі всього лише 19 і внизу стріляють на ураження. Страх –це природній стан – коротко відповів десантник Ананенко.
- Нам з Олександром Івановичем поталанило не тільки в тому сенсі, що ми повернулися живими – поділився Володимир Михайлович – Все-таки на нашу долю випали не такі випробування, як нашим хлопцям на Сході. І війна хронічно-затяжна, і зброю проти них використовують надсучасну.
Запитань більше не було. Тих, хто не повернувся, виконуючи «інтернаціональний обов′язок», вшанували хвилиною мовчання.
|
